У перший її робочий день, я звернув увагу, що вона ходить по магазину в чоботях на високих підборах.
Не подумала, що за цілий день, втомиться дуже так-то.
Я запитав:
– Тебе не попередили, що треба зручне взуття принести?
– Ні.
– Тоді одягайся, я зводжу тебе додому. Візьмеш кросівки, або що-небудь інше.
Вона тараторка така опинилася. І, от під’їжджаємо ми до її будинку. Вона вже встигла мені розповісти, де і як вона раніше працювала, і, якою вона хорошою офіціанткою була, і, що в неї є хлопець, що в декретну відпустку вона поки не збирається, а весілля зіграти вони мають намір цього літа.
Вона, як раз, про весілля говорила, коли я обережно проїжджав по крижаних колдоебінам повз широко припаркованої “Волги”, і тому не дуже уважно її слухав.
“Не кинуло б!” – Пробурмотів я півголосом, побоюючись, що моя машина зісковзне по крижаних брил на цю “Волгу”.
Дівча подумала, що я їй про нареченого і весілля відповідаю, і з тривогою запитала:
– Думаєте кине?